В чому причина тривожності, сором’язливості та стурбованості?
Кожен з нас стикався з відчуттям тривоги і хвилювання. Хтось більше, хтось менше. Що ж лежить в фізіології тривожності? Чому деякі люди більш тривожні, а деякі, навпаки, залишаються спокійними? Крок за кроком, за пару статей, ми познайомимось з вами з дослідженнями тривожності та реактивності.
Реактивність – це здатність організму, а точніше, мигдалевидного тіла реагувати на зміни в навколишньому світі, на стимули, що продукують стрес.
Про реактивність в психології розвитку почав говорити Джером Каган, додавши в останню частину нейропсихології. Він спостерігав за немовлятами, і перші 18 дітей звичайним чином реагували на стимули, що їм демонструвались: їх важко було засмутити новими речами. Винятком стала дівчинка під номером 19. Своєю поведінкою на кожен новий стимул вона демонструвала зовсім іншу реакцію – а саме реакцію стресу. Якщо всі діти реагували спокійно, 19-та дівчинка на всі нові стимули (звуки, запахи, іграшки) сіпала ніжками, смикала ручками, кричала. Кагана зацікавив цей випадок: не знаючи достеменно, що він шукав, він знайшов те, що потребував: дитину, що “розвалювалась” ледве демонструвалось щось нове. Така поведінка отримала від нього назву – високореактивна. Тож він почав спостерігати за цією групою дітей у подальшому житті.
19-та дівчинка росла і повністю відповідала своєму характеру. Каган продовжував спостерігати за нею далі. Як і в її 15, так і тоді, в її 19 років, перед камерою сидить дівчина з довгим волоссям та тихим голосом, що любить писати та грати на скрипці. Вона не сидить на стільці спокійно, та постійно крутить волосся, що видає її високореактивний темперамент. Коли її запитують, що ж її турбує, відповідь очевидна: «не знаю».
Раптом вона починає говорити, закручуючи волосся швидше:
«Я тривожусь, коли не зовсім знаю, що робити. Це дійсно засмучує, і я відчуваю себе ніяково, особливо якщо оточуючі мене люди знають, що вони роблять. Я завжди думаю: я повинна йти сюди? Чи повинна я піти туди?… Я турбуюся про такі речі, як виконання проєктів … Я думаю: “я зроблю це?”. Як я збираюся це зробити? … Якщо я збираюся бути у великому натовпі, це змушує мене нервувати через те, що я збираюся робити і говорити, і що інші люди будуть робити і говорити ». Вона б хотіла щось змінити, але хвилюється, чи в неї вийде. І вона не може перестати про це думати.
Відео про цю дівчинку – те, що Каган шукав. Ще немовлям, вона показала йому як це, бути підключеною до шляху тривожності. Він знаходив ще багато таких дітей та досліджував їх: сотні дітей, за якими спостерігав Каган впродовж життя. І він знаходив дітей, що ще в дитинстві, малим немовлям казали йому своєю поведінкою: “я буду тривожитись в майбутньому”.
Звісно, тривожитись – це нормально. Екологія, загроза війни, економічні кризи… Життя періодично “стресує” нас, але є люди, що постійно готуються до найгіршого.
Була висунута гіпотеза про вроджений темперамент, або вроджену певну основу, передумову, що змушує одних людей більше тривожитись, ніж інших. Дівчинка №19, очевидно, народилась з високою тривожністю або мала передумови для її розвитку. Зараз проводяться чотири довгострокові дослідження: два в Гарварді, що ініціював Каган, а також два в Університеті Меріленда під керівництвом Натана Фокса. Вони приходять до висновків, що діти відрізняються різним вродженим темпераментом, або передумовами до розвитку тривожності і що від 15 до 20% дітей з високою реактивністю з більшою ймовірністю будуть більш тривожними. Тобто щось сховане в середині нашого мозку, щось, що існує в нас з самого народження, визначає нашу здатність тривожитись…
Однак також вони (дослідники) вказали, що не завжди ці передумови визначають поведінку людини. Частина цих 15-20% живуть відносно нормально, не страждаючи тривожним розладом, хоча їх мозок «нібито заточений під це». Що ж лежить в основі високої реактивності, емоції та тривожності, і що дозволяє таким дітям виростати без ГТР – в наступних статтях.
