Аберації пам’яті займають центральне місце в клінічній феноменології посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Однією з характерних ознак цього розладу є посилення мимовільних спогадів, включаючи нав’язливе повторне переживання травми в теперішньому часі, яке є сенсорно деталізованим і яскравим. Парадоксально, але в той же час пацієнти страждають від порушення здатності самовільно повертатися до травматичних і нетравматичних спогадів. Запам’ятовування травматичних спогадів характеризується як фрагментоване та дезорганізоване. Було встановлено, що ця неузгодженість пам’яті є ознакою для передбачення тяжкості розладу на пізніх стадіях.

Вважається, що мнемонічна симптоматика посттравматичного стресового розладу є результатом пов’язаних із розладом змін у гіпокампі. Гіпокамп є епіцентром нейронних мереж, які підтримують безліч когнітивних процесів. Когнітивні процеси, в свою чергу, беруть участь у зв’язуванні інформації та представленні взаємозв’язків у просторі та часі, включаючи пам’ять. Часто повідомлялося про зменшення об’єму гіпокампа у зв’язку з хронічним і важким посттравматичним стресовим розладом (Shin та ін., 2006; Logue та ін., 2018), а аномалії гіпокампа можуть бути фактором уразливості до розвитку більш хронічних важких форм розладу (Gilbertson та ін. ., 2002; Woon та ін., 2010; van Rooij та ін., 2015). Окрім гіпокампу, у пацієнтів з посттравматичним стресовим розладом іноді виявляють аномалії в інших лімбічних і паралімбічних нервових структурах, включаючи меншу мигдалину і меншу передню поясну кору, що може бути в результаті травми. Ці структурні відмінності також пов’язані з патологічною функцією гіпокампу, мигдалини та лобових ділянок. Такі відкриття стали джерелом натхнення для нейробіологічних моделей, які наголошують на центральній ролі декларативних порушень пам’яті як основи для розвитку та збереження ПТСР (наприклад, Elzinga and Bremner, 2002; Rauch et al., 2006).

Просторова обробка є ще однією когнітивною сферою, яка значною мірою залежить від функції гіпокампа. У пацієнтів із посттравматичним стресовим розладом спостерігалися дефіцити саме для аспектів просторової обробки, які залежать від гіпокампа, як-от алоцентрична просторова обробка, яка бере участь у відображенні зв’язків між характеристиками середовища. Такі дефіцити були виявлені у пацієнтів з посттравматичним стресовим розладом навіть при контролі загального зорово-просторової здатності та можуть бути обумовлені генетично, оскільки нетравмовані однояйцеві близнюки пацієнтів із посттравматичним стресовим розладом також показали порушення.

Однією з останніх ідей є те, що основною функцією гіпокампу є створення місця події, процес, який лежить в основі кількох пов’язаних когнітивних функцій, включаючи епізодичну пам’ять, навігацію та уяву. Під «створенням місця події» мається на увазі подумки створювати та запам‘ятовувати складні та послідовні сцени чи події. Це відбувається завдяки отриманню та інтеграції відповідних сенсорних деталей із модально-специфічних областей кори головного мозку. Цей процес призводить до уявлень, які характеризуються узгодженим просторовим контекстом, який, в свою чергу, можна візуалізувати та яким можна маніпулювати. Ця концепція функції гіпокампу добре відповідає феноменології ПТСР і може пояснити виникнення фрагментів пам’яті, позбавлених контексту, просторової узгодженості та інтеграції. Це також узгоджується з подвійною репрезентаційною моделлю ПТСР, де сенсорні деталі травматичних спогадів чітко кодуються як сенсорні репрезентації, а контекстуальні деталі дефіцитарно кодуються як власні репрезентації (Brewin et al., 2010). Таким чином, сенсорні деталі погано інтегруються у відповідний контекст, що може пояснити, чому флешбеки є негнучкими, чуттєвими та яскраво проживаються у теперішньому моменті, але також можуть містити значні прогалини в розповіді.

Учасниками дослідження авторів Hannah Marlatte et al. були постраждалі від ракетних атак цивільні, резервісти на службі, постраждалі внаслідок дорожньо-транспортних пригод люди, а також ті хто зазнав нещасного випадку на виробництві, нападу ножем, або терористичного нападу. Учасники були розділені на тих, у кого розвинувся ПТСР, і тих, у кого ні. Всі учасники виконували завдання зі створенням місця події, де необхідно було уявити та описати нові місця. Учасників просили чітко уявити, а потім описати серію звичайних місць, що складаються із семи вигаданих подій і двох особистих майбутніх подій. Кожне місце події потрібно було описати якомога детальніше (наприклад, досліджуваних просили уявити, що вони лежать на пляжі та описати дуже деталізовано досвід того, що людина може побачити, почути, відчути). Учасникам необхідно було не згадувати реальний спогад, а саме створити новий. Також, учасники, у яких було діагностовано ПТСР пройшли тест з віртуальної навігації та МРТ-дослідження.

Коли учасники, що мали ПТСР створювали вигадані місця подій, то описували менше деталей, ніж контрольна група (менша кількість об‘єктів, сенсорних описів, просторових деталей). Проте, пацієнти з ПТСР повідомили про значно більшу кількість деталей, пов‘язаних з особистістю, ніж контрольна група. Автори говорять, що це свідчить про те, що загалом пацієнти з ПТСР уявляли собі менш просторово послідовні сцени, ніж контрольна група, і, можливо, компенсували дефіцит у створенні просторових деталей додатковими деталями, пов’язаними з людиною. Тим не менше, пацієнти з ПТСР відчували себе в меншій мірі присутніми в описаних місцях, що, можливо, відображає просторово фрагментований характер створених ними місць.

Порівняно з контрольною групою, яка зазнала травми, пацієнти з посттравматичним стресовим розладом продемонстрували значні порушення у віртуальній навігації та здатності до створення місця події. Просторовий дефіцит був пов’язаний з патологічною цілісністю білої речовини в кортико-кортикальних довгих асоціативних трактах, а також у лімбічних і паралімбічних трактах білої речовини, які частково задіяні у процесах пам‘яті та нейронної системи, що бере участь у навігації. Знижена здатність створити деталі була пов’язана зі зменшенням об’єму сірої речовини в лобових і лімбічних структурах. Зменшені об’єми гіпокампу асоціювались зі зниженням об’єктивної та суб’єктивної насиченості у створенні місця події, але, всупереч прогнозам авторів, не були основним внеском у групові відмінності. Однак групові відмінності полягали у зниженні зв’язку білої речовини гіпокампа з корковими областями та підкірковими структурами, що передбачало дефіцит у просторових уявленнях та здатності створити місце події.