Сьогодні розберемось детальніше з дослідженнями мозку вбивць. Це питання не залишає в спокої, люди постійно хочуть знайти якісь біологічні відмінності між тими, хто вбиває та «не вбивцями». Хоча, звісно, такі дослідження мають включати ряд змінних, не всі з яких можливо проконтролювати. Але, нова хвиля обговорень піднялась разом з нещодавнім дослідженням групи вчених на чолі з Ashly Sajous-Turner, результати якого були представленні в статті, що вийшла 5 липня під назвою: «Aberrant brain gray matter in murderers» (аномальна сіра речовина в мозку вбивць). У своєму дослідженні вони вказують і статистично підтверджують наявність різниці в мозку вбивць і тих, хто не вбивав. У відповідь на дослідження Кевін Мітчел зреагував постом у власному блозі. Спираючись на його пост і перекладаючи його, ми обговоримо це дослідження.
Сама ідея поділити людей на «вбивць» та «не вбивць» далеко не нова. Її почав ще Чезаре Ломброзо, відомий в юридичній психології, що вважав, що злочинцями народжуються, а не стають. З середини 19 століття ця ідея не покидала думок вчених. Однак, варто пам’ятати, що серед вбивць присутні як соціопати, так і люди, що скоїли вбивство в стані афекту, а також вбивство за необережністю.
У свою чергу, Мітчел також задає серію запитань: чи переконливі дані досліджень? Чи дослідження реально стосується заявленого об’єкта і предмету? І які будуть етичні наслідки? Саме про це ми поговоримо в наступних статтях.
Ось як починається стаття вчених про їх дослідження:
Вбивство — це серйозна соціальна проблема з економічними затратами в мільйони доларів на рік та невирішеними емоційними наслідками для жертв і суспільства. Попри це, ми дуже мало знаємо про неврологію людей, що скоюють їх. Тож, ми досліджували сіру речовину мозку в ув’язнених дорослих чоловіків, котрі вчинили вбивство(n = 203), порівнюючи з іншими злочинцями, що не позбавляли інших життя(n = 605; всього n = 808). У злочинців, що скоюють вбивства, спостерігається зниження вмісту сірої речовини в областях мозку, що відіграють роль в контролі і соціальному пізнанні. Ми вперше засвідчуємо про те, що існують унікальні порушення мозку, завдяки яким можна відрізнити злочинців-вбивць від інших серйозних насильницьких злочинців та антисоціально-налаштованих людей.
Вже в цьому абзаці, Мітчела дивує мотивація дослідників, з якої він може зробити певні висновки:
1. Вбивство — це те, до чого можна застосувати «нейронауку» – тобто створити «нейропсихологію вбивства».
2. Навіть більше, у мозку вбивць є щось спільне — якась спільна відмінність, яка може відрізняти їх як групу від «не вбивць».
3. Структурна нейровізуалізація — хороший спосіб виявити таку різницю.
4. Визначення таких областей мозку щось нам розповість про біологію насильства.
5. Виявлення закономірності відмінностей мозку дозволить нам відрізнити вбивць від не вбивць.
Отже, невстановлена гіпотеза полягає в тому, що вбивці відрізняються біологічно від не вбивць, і що ми можемо виявити вбивчу сутність, дивлячись на розміри «шматочків мозку». Крім того, мається на увазі, що було б добре, якби ми могли це зробити.
Було б добре? Та добре для кого? Як згадувалося вище, багато людей намагалися знайти якийсь біологічний маркер, щоб відрізнити тих, хто схильний до насильства і особливо до вбивства. У 1800-х роках, френологія стала однією зі спроб виявити, хто поганий, а хто злий. Як описано у цьому чудовому творі Джеймса Бредлі: «Дві ідеї лежать в основі спокусливої сили френології. По-перше, різні ділянки мозку можуть бути пов’язані з різними розумовими можливостями або здібностями. І коли мозок розвивається — він формує череп ». Це означає, що детальний пейзаж форми і заглиблень на черепі людини розповідають про особистість, включаючи, можливо, вбивчі інстинкти.
Френсіс Гальтон, батько євгеніки, розглядав фізіогномію для виявлення маркерів злочинності, старанно створюючи «спільний портрет з фотографій» облич злочинців та порівнював їх з членами вікторіанської еліти. Ця традиція була нещодавно відроджена у дослідженні в Китаї, та стверджувала, що може відсіювати злочинців від законослухняних громадян на основі зображень їхніх облич. (Додатковий аналіз свідчить про упередженість у колекції фотографій, яка може призвести до негативного ефекту і дискримінації).
Джерела насильства також шукали в генах. Найвідоміший з них — ген, що кодує моноамінооксидазу-А, або МАОА, тобто фермент, що бере участь в метаболізмі серотоніну. Серйозні мутації цього гена справді пов’язані з різким зростанням насильницької злочинності. На щастя, такі мутації зустрічаються вкрай рідко. Однак, ідея поширилася на варіації в одному гені, яка була пов’язана з усіма видами поведінкових результатів в аналізі генів-кандидатів, які згодом виявилися хибними. Звісно, це не зупинило поширення ідеї про «ген-воїна» або «войовничий ген», що заполонив думки людей, а також, не завадило інформації про генотип МАОА використовувати в суді.
Завтра на вас чекає друга частина цієї статті, в якій ми детально розглянемо дизайн експериментів.